TMB

Зміни в державному ладі УСРР були пов’язані, перш за все, з тенденцією до об'єднання економічних, політичних, воєнних зусиль радянських республік. Слід підкреслити, що ініціатива такого об'єднання виходила з центру, від апарату більшовицької партії в Москві.
Утворення Союзу РСР. Ще в середині 1919 року партія провела під вивіскою братнього союзу об'єднання життєво важливих сфер діяльності республік — оборони, економі¬ки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу, управлін¬ня якими здійснювалося з Москви. 28 грудня 1920 року було підписано договір між РСФРР і УСРР про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. Але за допомо¬гою об'єднаних наркоматів партійна влада активно втру¬чалася у внутрішні і зовнішні справи України. Фактично, на початок 1921 року оформилася унітарна держава — Росія, під владним впливом якої знаходилися Україна, Біло¬русія і Закавказька Федерація. Більшовицька партія бра¬ла на себе основну частку державних повноважень. Отже, існувала держава з досить централізованим управлінням, яка не мала тільки одного — загальної назви. Московські партійні лідери вважали за необхідне "автономізувати" радянські республіки, тобто зрівняти їх за правовим стату¬сом з автономними одиницями, що входили до складу Ро¬сійської Федерації. Навпаки, лідери радянських республік (перш за все України і Грузії) прагнули до більшої само¬стійності.
Процес "автономізації" очолив нарком у справах націо¬нальностей РСФРР Й. Сталін. Призначений у квітні 1922 року на нову в партії посаду генерального секретаря він мав можливість тиснути у цьому напрямі одночасно по партійній і державній лініях. У серпні 1922 року було ство¬рено комісію політбюро ЦК РКП(б) для підготовки рішен-ня про вдосконалення відносин між республіками. Сталін усунув від роботи в комісії представників республік і фак¬тично сам підготував проект рішення під назвою "Про взає¬мовідносини РСФРР з незалежними республіками". Ним передбачалося входження національних республік у Ро¬сійську Федерацію на правах автономії. Знову ж таки, слід підкреслити, що Сталін своїм планом не вигадав чогось нового, він організаційно оформив взаємини між радянсь¬кими республіками, що склалися на той час, адже партія все зробила для того, щоб ці взаємини не перевищували рівень автономних. "Автономізація" визвала протидію в партійних організаціях радянських республік, перш за все в Україні. Негативно відреагував на неї і Ленін, який в листі до політбюро обґрунтовував нову форму об'єднання. Про-понувалося, щоб Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворили рівноправний союз. Жов¬тневий пленум ЦК РКП(б) прийняв ленінський план об'¬єднання і утворив конституційну комісію, яка висловилася за трьохступеневу систему центрального управління: єдині, об'єднані і автономні наркомати. Єдині наркомати мали безроздільну владу на території всієї федерації, об'єднані — здійснювали зв'язок по лінії центр — республіка. Ста¬тус автономних у республіках зберігали наркомати юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, землеробства і соціального забезпечення. 10 грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який схвалив Дек¬ларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Консти-туції СРСР. Делегати з'їзду звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюз¬ний з'їзд.
30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Большого театру відкрився І Всесоюзний з'їзд Рад. Він ухвалив рі¬шення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР і БСРР — утворили єдину союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних органів влади та їх компетенцію. До системи центрального управління входили союзні, союзно-республіканські та республіканські нарко¬мати. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет Со¬юзу РСР у складі 371 члена, 88 з яких представляли Укра¬їну. Також було обрано чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.
Цікаво, що безпосередньо в день роботи І з'їзду СРСР В. Ленін, виведений тяжкою хворобою з політичного життя, змінив свою точку зору відносно нового об'єднання. В листі "До питання про національності, або про "автономізацію" він негативно відізвався про утворення СРСР і висловив жаль, "що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно нази¬вають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалі¬стичних Республік". У листі він запропонував знову по¬вернутися до проблеми утворення СРСР, з тим, щоб зали¬шити союз тільки двох відомств — військового і диплома-тичного, а в усіх інших сферах державної діяльності відно¬вити самостійність республік. Важко зрозуміти, чому Ленін так кардинально змінив свою позицію відносно нового со¬юзу.
Доопрацювання Договору і Декларації продовжувалося в 1923 році, коли було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР.
В процесі підготовки проекту Конституції розгорнула¬ся жорстка політична боротьба. Сталін та його прибічни¬ки намагалися максимально обмежити суверенітет рес¬публік. Комісія при РНК УСРР на чолі з X. Раковським підготувала свій проект Союзного договору, який захищав суверенні права республік. Але надії на те, що центральне партійне керівництво прислухається до голосу України виявилися марними.
6 липня 1923 року друга сесія ЦВК СРСР прийняла постанову про схвалення Основного Закону СРСР і негай¬не надання йому чинності. Остаточне затвердження чин¬ності Конституції СРСР мало відбутися на II з'їзді Рад Союзу РСР. Напередодні II з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних республік, які також схвалили Конституцію СРСР. 31 січня 1924 року Конституцію СРСР остаточно затвер¬див II з'їзд Рад СРСР.
За Конституцією УСРР 1919 року Україна була унітар¬ною державою. В 1924 році волею більшовицької партії в її складі з'явилося автономне вкраплення.
Переслідуючи стратегічні політичні цілі, більшовицьке керівництво СРСР приймає рішення про створення мол¬давської державності. Але оскільки більша частина мол¬давської території знаходилася під владою Румунії, було вирішено розмістити цю державність на українській тери¬торії. За переписом 1926 року 48,5 відсотка населення Мол¬давської АСРР становили українці і тільки 30,1 відсотка — молдавани.
За вказівкою з Москви 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У прийняв рішення про утворення Молдавської автономної республіки. Це рішення було підтверджене постановою ВУЦВК "Про утворення Автономної Молдавської СРР" від 12 жовтня 1924 року.
19—23 квітня в м. Балті (нині районний центр Одеської області) відбувся І Всемолдавський з'їзд Рад, який підтвер¬див проголошення Молдавської АСРР і прийняв Консти¬туцію МАСРР. 10 травня 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив Молдавську АСРР у складі УСРР.
Проблема українського населення так званої Придні¬стровської республіки, що існує нині, була закладена по¬літикою більшовицької партії в ті роки, оскільки до складу Молдавської АСРР включили райони, де, головним чином, проживали українці.
Утворення Союзу РСР і прийняття союзної Конституції внесли суттєві зміни в структуру органів влади і управлін¬ня УСРР.
Вищі органи влади і управління. Структуру органів влади на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 року. До вищих органів влади і управління належа¬ли Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК.
Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав найважливіші пи¬тання розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Його рішення мали вищу юридичну силу. З 1926 року змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) був вищим органом влади в період між Всеукра¬їнськими з'їздами Рад. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року повноваження ВУЦВК регулювалися По¬ложенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року. Воно виз¬начало порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періо¬дичність скликання сесій (тричі на рік).
В період між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. її діяльність, склад регулювалися Наказом про порядок роботи Президії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказ передбачав створення Малої Президії ВУЦВК, що відігра¬вала роль внутрішнього допоміжного органу. Вона готува¬ла питання до засідань Президії, організовувала їх прове¬дення.
В зв'язку з прийняттям Конституції СРСР 12 жовтня 1924 року було затверджено нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Положення докладно визначало склад РНК, до якої входили голова, його заступники, голо-ва Вищої Ради Народного Господарства, уповноважені нар¬коматів СРСР пррі УСРР, народні комісари. Тенденція достворення командно-адміністративної системи привела до посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої. РНК одержала право розгляду і розв'язання найважливіших загальнодержавних питань в тому числі і прийняття нор¬мативних актів.
Центральне управління в окремих сферах діяльності держави здійснювали народні комісаріати.
На Україні за Конституцією 1919 року функціонувало 16 народних комісаріатів. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року народні комісаріати були поділені на за¬гальносоюзні, об'єднані і самостійні (культурні). Фактич¬но, у віданні УСРР було 6 самостійних, або культурних наркоматів — внутрішніх справ, землеробства, юстиції, ос¬віти, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Об'єднані наркомати УСРР знаходилися в подвійному підпорядку¬ванні: відповідному об'єднаному наркомату СРСР і ВУЦВК УСРР. Всього було 5 об'єднаних наркоматів — Вища Рада народного господарства, фінансів, праці, робітничо-селян¬ської інспекції, внутрішньої торгівлі. До загальносоюзних наркоматів відносилися: воєнно-морський, зовнішньої тор¬гівлі, іноземних справ, пошт і телеграфів, шляхів сполучен¬ня. 12 жовтня 1924 року було затверджене Загальне поло¬ження про народні комісаріати УСРР. У 1927—1929 ро¬ках було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов'язки і структура нар¬коматів.
Місцеві органи влади і управління. Процес зміцнен¬ня Рад йшов зверху донизу. Партійне керівництво прий¬шло до висновку, що кращої системи, через яку можна ефек¬тивно здійснювати управління суспільством, існувати не може. Місцеві Ради і виконкоми визнавалися єдиними повноважними органами державної влади на місцях.
У 1921—1922 роках приймається ряд постанов, які регулю¬вали перевибори місцевих Рад, терміни скликання з'їздів Рад губерній і повітів. Але існуюча система адміністративно-територіального поділу ускладнювала ефективний кон-троль за місцевим управлінням.
У 1922 році в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа. її правові основи були закла¬дені постановою ВУЦВК "Про упорядкування і прискорен¬ня робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР" від 1 лютого 1922 року. Одеська і Миколаївська губернії були об'єднанні в одну — Одеську, Запорозька губернія була приєднана до Катеринославської, Кременчуцька губернія була розформована. В результаті реформи кількість гу-берній в Україні скоротилась з 12 до 9. 12 квітня 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову "Про новий адміністративно-територіальний поділ України", яким затвердив новий поділ республіки на округи і райони. Реформа призвела до знач¬ного зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць: замість 102 повітів стало 53 округи і замість 1989 волостей — 706 районів. Кількість сільських Рад скороти¬лась з 15 696 до 9307. Це був важливий крок на шляху централізації управління.
Але від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишались ще губернії. Президія ВУЦВК по¬становою від 3 червня 1925 року "Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління" ліквідува¬ла з 1 серпня 1925 року поділ республіки на губернії. Віднині територія УСРР поділялася на 41 округ, 680 ра¬йонів, 10314 сільрад. Також було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад, що говорило про толе-рантність українців по відношенню до інших національ¬ностей. Остаточний перехід на триступеневу систему уп¬равління завершився в 1929 році.
Ліквідація губерній сприяла наближенню партійного центру до місцевих органів влади, їх безпосередньому втру¬чанню в справи місцевого управління. І хоча Ради вважа¬лися повновладними органами, працювали вони під по¬стійним контролем і наглядом партійних органів.
Велике значення в місцевому управлінні відігравали комітети незаможних селян (комнезами). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміня¬ли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК прийняв Закон про комнезами, який встановлював їх пра¬ва і обов'язки в умовах нової економічної політики. Зако¬ном були розширені адміністративні повноваження ком¬незамів. Обов'язки комнезамів зводились до: активної участі у боротьбі з контрреволюцією; охорони порядку (бо¬ротьба з бандитизмом, контрреволюцією, п'янством і кула¬ками); допомоги уряду в проведенні соціалістичного землеустрою; сприянні органам радянської влади в прове¬денні різних державних повинностей, збору сировини, ак¬тивної участі у всіх видах кооперації і прагнення оволоді¬ти нею в інтересах незаможного селянства; сприяння гос¬подарському будівництву з проявом власної ініціативи в електрифікації села; участі в роботі робітничо-селянської інспекції і в установах Червоного Суду; участі в справі народної освіти тощо. Отже, об'єднання незаможників мали перед собою два завдання: захист політичних і економіч¬них інтересів незаможного селянства і сприяння органам радянської влади в справі державного і господарського будівництва на селі. Ці завдання здійснювалися як шля¬хом надання допомоги державним органам, так і безпосе¬редньою участю незаможників в роботі державного апара¬ту. Але з часом комнезами, які було створено як допоміж¬ний орган по встановленню радянської влади на селі, вико-нали свої завдання і їх діяльність вступала в протиріччя з діяльністю сільських Рад. 16 листопада 1925 року ВУЦВК і РНК приймають декрет "Про комітети незаможних селян УСРР", яким комнезами були перетворені в добровільні гро-мадські організації захисту інтересів сільської бідноти.
У 1925 році приймається ряд нормативних актів, які визначали права і обов'язки усіх місцевих органів держав¬ної влади. Найважливішими серед них були: Положення про окружні з'їзди Рад і окружні виконавчі комітети, По-ложення про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комі¬тети, Положення про сільські Ради, Положення про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
Найбільшого значення партійна влада надавала розвит¬кові сільських Рад. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК прий¬няв нове Положення про сільські Ради, за яким вони ста¬ли найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Одночасно приймається і нове Положення про міські Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, за яким міські ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами.

Ще в 1919 році П. Стучка запропонував розпочати ко¬дифікацію нового права. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло "соціальне право", яке ключало в себе сімейне право і право соціального забез¬печення. Далі розташовувались "майнові права", під яки¬ми Стучка розумів норми, що скасовували або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифі¬кації "правила про працю", "залишки договірного права" і міжнародне право.Систематизовані таким чином норми складуть "обов'язкове для всіх право", а всі інші доповнять їх як "технічні інструкції". Такий підхід до питання пре систему права був обумовлений практичною необхідністю, пов'язаною з формуванням системи радянського зако нодавства.
Кодифікація розглядалась як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб "кращого в даниз умовах досягнення мети" (П. Стучка).
Орієнтація на "революційну правосвідомість", як на най¬важливіше джерело права, містилась в концепціях при¬бічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ото¬тожнювали право з революційною правосвідомістю. Ш протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства, як до планової політики (І. Іл'їнський).
У 1922—1927 роках у радянській Росії, а згодом і Е Україні була проведена повна кодифікація всіх галузей права.
Такої широкої кодифікації, та ще й проведеної в такі короткі терміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, які регулювали майнові, договірні, тру¬дові, земельні відносини тощо.
Кодифікація права в Україні здійснювалась двома шляхами:
а) рецепцією законодавства РСФРР;
б) розробкою власних законодавчих актів.
Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР в більшості випадків було точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридич¬них кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Але головна причина такої "рецепції" ко¬рінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшу¬вало б зусилля центральної влади по впровадженню в життя ідей соціалістичного будівництва.
Наступним етапом кодифікаційної роботи в цьому на¬прямку стало створення основ союзного законодавства. В жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судо¬чинства Союзу РСР і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних рес¬публік, в грудні 1928 року — Загальні начала землекорис¬тування і землеустрою СРСР. Загальносоюзні кодифі¬каційні акти відбили ще в більшій степені процеси цент-ралізації влади, управління і правового регулювання, які відбувалися в країні. Закінчувався неп. Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому на зміну економічному лібералізму йшло жорстке планування. В правовій сфері створювалася закрита система права. Відхо¬дить в минуле такий критерій революційного романтизму, як "революційна правосвідомість". Командно-адміністра¬тивна система управління бере на озброєння доцільність і нормативізм.

Конституційне право. Утворення СРСР виклика¬ло необхідність відповідних змін у Конституції УСРР 1919 року. 10 травня 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв постанову "Про зміну Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки", якою затвердив зміни в діючій Конституції УСРР 1919 року. Ст. 4 Кон¬ституції УСРР 1925 року проголошувала Україну складо¬вою частиною СРСР. Законодавчо закріплювалися утворен¬ня у складі УСРР Молдавської АСРР. Ст. 17 говорила про те, що Молдавська АСРР має постійного представника при уряді УСРР. Ст. 7 вносила зміни в правове становище вищих органів влади і управління УСРР. Раднарком рес¬публіки виключався з числа вищих органів влади. Він залишався виконавчим органом ВУЦВК і мав право вида¬вати тільки декрети і постанови, а не закони, як то було до утворення СРСР. Ст. 9 підкреслювала обов'язкову силу декретів і постанов вищих органів влади СРСР на тери¬торії УСРР. Конституція у ст. 18 давала перелік місцевих органів влади.
Але в Конституції УСРР 1925 року знайшли відображен¬ня тільки найнеобхідніші зміни. Наркомату юстиції УСРР було дано завдання розробити проект нової Конституції України, який було підготовлено на початку 1929 року. Його основою стала Конституція СРСР 1924 року і Кон¬ституція УСРР 1919 року з внесеними до неї у 1925 році змінами.
Конституція УСРР 1929 року. 15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР. Вона складалася з 82 статей і 5 розділів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій Радянської влади (цей розділ складався з двох частин: одна була присвячена централь¬ним органам влади, друга — місцевим); 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, пра¬пор і столицю Української СРР. Розділи про виборчі права і про бюджет були введені в Конституцію вперше. Новою була і стаття про столицю Української СРР. Ст. 2 і 3 Конституції визначали право¬вий статус УСРР відносно союзного центру. Суверенні права України в порівнянні з конституцією УСРР 1919 року були значно звужені. Як і раніше, за нею визнавалося право на власне законодавство і управління, але за умовою визнан-ня зверхності загальносоюзних актів.
Ст. 18 підтвердила утворення у складі УСРР Молдав¬ської АСРР. Без змін залишилася система вищих органів влади і управління. Конституція 1929 року встановила нову періодичність скликання з'їздів Рад. Відповідно до ст. 23 Конституції чергові Всеукраїнські з'їзди Рад скликалися ВУЦВК один раз на два роки. Надзвичайні з'їзди Рад мог¬ли скликатися ВУЦВК як за своєю ініціативою, так і на вимогу Рад і з'їздів Рад місцевостей, де мешкало не менше третини виборців УСРР. До виключної компетенції Все¬українського з'їзду Рад відповідно до ст. 22 Конституції було внесено: затвердження змін і доповнень до Консти-туції Української СРР і Конституції Молдавської АСРР, зміну кордонів Української СРР і Молдавської АСРР, ви¬бори Всеукраїнського Центрального Виконавчого Коміте¬ту і вибори представників Української СРР до Ради На-ціональностей ЦВК СРСР.
Вперше було визначено компетенцію Президії ВУЦВК. Вона отримала право законодавчої ініціативи.
Місцевими органами влади Конституція УСРР 1929 ро¬ку визначала Ради робітничих, селянських та червоноар-мійських депутатів, районні і окружні з'їзди Рад, а також їхні виконавчі комітети. Районні і окружні з'їзди скли¬калися один раз на рік. Виконкоми обиралися з'їздами Рад і в період між з'їздами були вищими органами влади на місцях.

Цивільне право було тією галуззю права, яка в першу чергу забезпечувала проведення нової економічної політи¬ки. Кодифікація цивільного права розпочалася відразу ж після проголошення курсу на неп. Але до прийняття цивільного кодексу необхідно було законодавчо вирішити ряд проблем по запровадженню принципу матеріальної за¬цікавленості суб'єктів підприємницької діяльності шляхом надання їм більшої самостійності в господарській діяль¬ності.
На базі об'єднання великих державних підприємств були створені трести, які були переведені на господарський роз¬рахунок. Законодавче оформлення трести отримали тільки 2 липня 1923 року, коли було прийнято декрет ВУЦВК "Про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку". Виходячи з принципів непу радянська влада дозволила організацію і діяльність при¬ватних і кооперативних підприємств.
Згідно постанови РНК УСРР "Про кустарну і дрібну промисловість і сільськогосподарську кооперацію" від 21 червня 1921 року кожний громадянин набував права вільно займатися кустарними промислами і створювати дрібні промислові підприємства.
Нова економічна політика вимагала денаціоналізації невеликих будівель. Це було зроблено "Житловим зако¬ном" від 1 листопада 1921 року, який регламентував та¬кож питання оренди будівель. Обсяг і межі приватногос-подарської діяльності були визначені постановою ВУЦВК "Про основні приватні майнові права, що визнаються УСРР, охороняються її законами і захищаються судами УСРР" від 26 липня 1922 року. Постановою повністю виключа¬лось з цивільного обігу право власності на нерухомість. Право власності на нерухоме майно допускалося лише при умові, якщо воно не було виключене з цивільного обігу. Постанова проголошувала відновлення таких цивільно-правових інститутів, як винахідницьке, авторське і спад¬кове право.
Спадкування за заповітом і за законом допускалося при умові, що вартість спадщини не перевищувала 10 тис. зо¬лотих крб. Основні положення цього нормативного акту були включені в Цивільний кодекс УСРР, який було за-тверджено постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 року.
Цивільний кодекс УСРР 1922 року був повною рецепцією Цивільного кодексу РСФРР. Він складався з чоти¬рьох частин. У загальній частині визначались основні поло¬ження, суб'єкти і об'єкти цивільних прав, угоди і позовна давність. У розділі "Речове право" викладались норми, які регулювали право власності, право забудови і заставу май¬на. Розділ "зобов'язувальне право", окрім загальних поло¬жень, містив норми, які регулювали зобов'язання з дого¬ворів і зобов'язання з безпідставного збагачення і нанесення шкоди. Четвертий розділ присвячувався спадковому пра¬ву. Цивільний кодекс УСРР мав таку ж кількість статей, що і Цивільний кодекс РСФРР. Зміст статей обох Кодексів був ідентичним. Ст. 1 Цивільного кодексу зазначала, що "цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарсь¬кого призначення". Введення такого неправового критерію, як "соціально-господарське призначення" давало судам значний простір тлумачення закону. Навіть не закріплені в законі майнові права, якщо вони здійснювалися всупе¬реч з їх "соціально-господарським призначенням" (що виз¬начав суд), на підставі ст. 1 могли бути анульовані.
Принципу законності протиставився принцип доціль¬ності, що не могло не привести до правового нігілізму.
Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступ¬кою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.
Поряд з державною і кооперативною власністю Цивіль¬ний кодекс виокремлював приватну власність, яка мала три форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об'єднання (загальна влас¬ність); власність приватних юридичних осіб. Ст. 54 ЦК зазначала, що "предметом приватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, про¬мисловості, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; пред¬мети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке невилучене з приватно¬го обороту майно". Досить розвинутим в ЦК було договір¬не право. Забезпечувалась певна свобода договорів. Загальні умови, за якими укладались договори, також регламенту-вались ЦК. Так, ст. 33 ЦК визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією з сторін під впливом "крайньої нужди" і на не вигідних для неї умовах. Ініціа¬тива розірвання такого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й від державних органів і гро¬мадських організацій. Очевидною була соціальна спрямо¬ваність цієї норми.
Однією з особливостей зобов'язувального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушен¬ня цивільних договірних відносин. У галузі спадкового права ЦК, хоча і дозволяв спадкування за заповітом і за законом, але обмежував коло осіб, які могли спадкувати за законом. Звичайно, ЦК УСРР 1922 року не міг передбачи¬ти всієї сукупності цивільно-правових відносин, які вини¬кали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Так, одним із важливих актів було "Положення про державні промислові трести УСРР" від 4 липня 1928 року, прийняте на основі загальносоюзного "Положення про державні про¬мислові трести". 11 січня 1928 року ВУЦВК і Раднарком УСРР схвалили "Положення про належні державні будин¬ки в містах і селищах міського типу та про порядок вико¬ристання житлових приміщень у цих будинках", б люто¬го 1929 року ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову "Про авторське право", якою регулювалися пра¬ва на літературні, наукові і художні твори.

Сімейне право. 31 травня 1926 року ВУЦВК затвер¬джує "Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану". Це був перший сімейний ра¬дянський кодекс в УСРР. Він складався з п'яти розділів: родина; про опікунство; подружжя; права громадян зміню¬вати своє прізвище та ім'я; визнання особи безвісно відсут¬ньою або померлою.
Кодекс визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу (ст. 105). Згідно зі ст. 106 "вчинення релігійного обряду не має ніякого правового значення і не може правити за доказ подружжя". Як реєстрацію шлюбу, так і розлучення проводили органи ЗАГСу.
Кодекс регулював майнові і аліментні відносини подруж¬жя, правовідносини між батьками і дітьми, питання опіки і піклування.
Трудове право. Після закінчення громадянської війни головною формою залучення громадян до праці залиши¬лась обов'язкова трудова повинність. З введенням непу відчувався поступовий перехід до договірних начал в тру¬дових відносинах. Приймається цілий ряд законодавчих актів, які ставили за мету врегулювання трудових відно¬син у нових умовах, організацію праці, її оплату і охорону. Виникла гостра необхідність у розробці і прийнятті ново¬го кодексу законів про працю. Проект Кодексу законів про працю УСРР розроблявся паралельно з Кодексом законів про працю РСФРР в повній відповідності з ним. Ці кодек¬си навіть в дію були введені в один день — 15 листопада 1922 року.
Кодекс законів про працю УСРР складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Перший розділ містив за¬гальні положення, другий визначав порядок найму і надан¬ня робочої сили, третій встановлював порядок залучення громадян УСРР до трудової повинності, четвертий присвя¬чувався колективним договорам, п'ятий — трудовим дого¬ворам, шостий — правилам внутрішнього трудового розпо¬рядку, сьомий — нормуванню праці, восьмий — винагороді за працю, дев'ятий — гарантіям і компенсаціям. Десятий і одинадцятий розділи регулювали робочий час і час відпо¬чинку, дванадцятий і тринадцятий містили норми про уч¬нівство, працю жінок і неповнолітніх. У чотирнадцятому розділі мова йшла про охорону праці, в п'ятнадцятому — про профспілки і їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Шістнадцятий розділ встановлював сис¬тему органів по вирішенню конфліктів і розгляду справ про порушення законів про працю. Питання соціального страхування регулювалося останнім, сімнадцятим розділом.
В ст. 1 проголошувалося, що норми Кодексу поширю¬ються на всіх осіб, які працюють за наймом і є обов'язко¬вими для всіх підприємств, установ і господарств як дер¬жавних і громадських, так і приватних, а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Про¬голошувалися недійсними договори і угоди про працю, які погіршували умови праці в порівнянні з нормами кодексу (ст. 4). Наймання і надання робочої сили проводилося вик-лючно на основі добровільної згоди працівника (ст. 5).
За Кодексом колективний і трудовий договори були основними правовими формами залучення до праці. Розмір винагороди за працю не міг бути меншим обов'язкового мінімуму оплати, встановленою для даної категорії праці державою.
Тривалість нормативного робочого дня за Кодексом ста¬новила 8 годин. Пільги були встановленні для неповно¬літніх, для тих, хто працював на підземних роботах, і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії пра¬цюючих встановлювався шестигодинний робочий день. Надурочна робота, як правило, не допускалася.
Кодекс визначав права і обов'язки профспілок і їх орга¬нів на підприємствах, в установах і в господарствах, а та¬кож обов'язки адміністрацій в справі сприяння роботі проф¬спілок (ст. 151 —167). Справи про порушення законів про працю і всі трудові спори вирішувалися або в примусово¬му порядку (в особливих сесіях народних судів), або в
примирному порядку ( примирних камерах, третейських судах тощо) (ст. 168—169). За Кодексом соціальне страху¬вання поширювалося на всіх осіб найманої праці, не залежно від того на підприємствах якої форми власності вони працюють (ст. 175). Чітко визначався зміст соціаль¬ного страхування (ст. 176).
Кодекс законів про працю УСРР досить ефективно ре¬гулював трудові відносини на початковому етапі непу. Але вже з 1924 року на Україну починають поширюватися загальносоюзні акти. Строга централізація державного управління вимагала підвищення рівня трудової дисцип¬ліни. На боротьбу з порушниками трудової дисципліни спрямовуються прийняті РНК СРСР постанови "Про захо¬ди щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах" від 6 березня 1929 року і "Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах" від 5 липня 1929 року. В 1929 році був введений скорочений календарно-робочий тиждень: на безперервно діючих підприємствах і устано¬вах — п'ятиденний, на всіх інших — шестиденний.
У 1926—1929 роках значного розвитку набула промис¬лова кооперація. 16 травня 1928 року ВУЦВК і РНК УСРР затвердили Положення про промислову кооперацію. По¬ложення регулювало трудові відносини членів промисло¬вої артілі, зокрема: питання виникнення і припинення трудових відносин, випробувального терміну, техніки без¬пеки, охорони праці тощо.
Земельне право. Земельне питання було одним з голов¬них у політиці більшовицької партії. Мабуть тому його нормативному забезпеченню приділялась така увага.
Стосовно нової економічної політики постанова ВУЦВК "Основний закон про трудове землекористування" від 27 травня 1922 року регулювала широке коло питань трудо¬вого землекористування як одного з основних інститутів радянського земельного права. Ця постанова стала складовою частиною Земельного кодексу УСРР, який було прий¬нято 29 листопада 1922 року. Кодекс складався з основ¬них положень і чотирьох частин: "Про трудове землеко-ристування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення" (Земельний ко¬декс РСФРР складався з трьох частин, оскільки об'єдну¬вав другу і третю частини). Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1—2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселен¬ням, державним установам і підприємствам (ст. 4). Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки у відповідності з законом (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборо¬нялися, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою ко¬ристувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував порядок і організацію роботи органів управління земельним товариством (сіль¬ських сходів), правове становище селянського дворища. Ст. 66 визначала дворище як "родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно ведуть сільське господарство". Кодекс допус¬кав оренду землі, але за умовою, що "ніхто не може отри¬мати за договором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства". Використання най¬маної праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові немож¬ливості господарства самому виконати необхідну роботу.
Кодекс передбачав види землекористування: общинне, дільничне, колективне. Перевага віддавалася колективно¬му землекористуванню, яке передбачало такі колективні форми господарства, як товариство з громадською обробкою землі, артіль і сільськогосподарську комуну. Колективні господарства мали право вимагати у сільської громади виділу їм землі. Ці пільги нагадували пільги, що були введені столипінською аграрною реформою 1906— 1911 років. Але якщо тоді вони встановлювалися для одно¬осібних господарств, то тепер — для колективних.
Розвиток промисловості, транспорту, колгоспне будівниц¬тво потребували певного спрощення процесу землеустрою і землекористування. Виникла необхідність внесення змін до Земельного кодексу 1922 року.
27 червня 1927 року ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову про зміни і доповнення до Земельного кодексу УСРР. Фактично, це було прийняття Кодексу в новій ре¬дакції.
Зміни і доповнення торкались розширення прав сіль¬ських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селянських господарствах, прав і обов'язків земельних товариств і нагляду за їх діяльністю, порядку проведення справ про землеустрій.
Важливе значення для розвитку колгоспного будівниц¬тва мала загальносоюзна постанова ЦВК і РНК СРСР "Про колективні господарства" від 16 березня 1927 року.
Після проголошення курсу на колективізацію 15 груд¬ня 1928 року ЦВК і РНК СРСР приймають "Загальні на¬чала землекористування і землеустрою", які регламенту¬вали правовий режим земель всіх категорій. В них визна¬чалась компетенція Союзу РСР і союзних республік по розпорядженню земельним фондом, регулюванню землеко¬ристування і землеустрою.
Тісно пов'язаними із Земельним кодексом були Закон про ліси УСРР, прийнятий 3 листопада 1923 року, і Вете¬ринарний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК 13 березня 1925 року.
Закон про ліси розвивав і конкретизував правила вико¬ристання лісів, як всенародного добра, як об'єкта державної власності. Він складався з п'яти частин: 1) Основні засади; 2) Про збереження та охорону лісів; 3) Про дер¬жавні ліси, споруди і майно; 4) Про ліси, що передаються в користування установ, товариств і організацій; 5) Про по¬рядок надходження доходів і провадження видатків на лісове господарство.
Ветеринарний кодекс мав чотири частини, кожна з кот¬рих поділялась на розділи, а розділи — на статті. Перша частина містила основні положення, присвячені організації та завданням державної ветеринарії. Друга визначала за-ходи і порядок запобігання та припинення заразних і по¬шесних хвороб усіх видів домашньої худоби і птиці. Тре¬тя встановлювала, що ветеринарно-санітарний нагляд за пе¬реміщенням тварин і зберіганням сирих тваринницьких продуктів здійснюється тільки ветеринарним персоналом земельних органів. Четверта частина закріплювала систе¬му ветеринарних органів управління.
Потрібно підкреслити, що Ветеринарний кодекс УСРР сприяв розвитку сільського господарства в цілому і тва¬ринництва зокрема.
Кримінальне право. Основою радянської криміналь¬ної політики була, перш за все, боротьба з контрреволю¬ційними злочинами і бандитизмом. У 1921 році урядом УСРР приймається ряд нормативних актів, спрямованих на боротьбу з бандитизмом (постанова "Про заходи боротьби з бандитизмом"), з посадовими злочинами (постанова "Про заходи боротьби з посадовими злочинами"), з хабарництвом (постанова "Про боротьбу з хабарництвом") тощо.
Прийняття нормативних актів, що встановлювали підва¬лини радянського кримінального права, дало змогу присту¬пити до створення єдиного кримінального кодексу. 23 серпня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс УСРР. Його основою послугував Кримінальний кодекс РСФРР. Кримінальний кодекс УСРР складався з двох ча¬стин — загальної і особливої, які поділялися на 227 статей.
У ст. 6 давалося визначення злочину: "Злочином ви¬значається будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяль¬ність, що загрожує основам радянського ладу і правопоряд¬ку, встановленому робітничо-селянською владою на пере-хідний до комуністичного суспільства період". Метою по¬карання було попередження нових правопорушень, присто¬сування порушника до умов гуртожитку, позбавлення зло¬чинця можливості здійснювати нові злочини. Призначен¬ня покарання здійснювалося судовими органами на основі "соціалістичної правосвідомості", Керівних начал з кримі¬нального права 1919 року і статей КК УСРР. Широко за¬стосовувався принцип аналогії закону, що давало судам можливість широкого тлумачення закону, а звідси і пору¬шення законності.
Особлива частина КК УСРР містила перелік видів зло¬чинів, визначення їх складів, санкції за їх скоєня. До видів злочинів відносились: державні, які поділялись на контр¬революційні (ст. 57—73) і проти порядку управління (ст. 74 —104); посадові (ст. 105—118); порушення правил про від¬окремлення церкви від держави (ст. 119—125); господарські (ст. 126—141); злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи (ст. 142—179); майнові злочини (ст. 180— 199); військові злочини (ст. 200—214); порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і гро¬мадський порядок (ст. 215—227). Система покарань варію¬валась від громадського осуду до вигнання за межі УСРР. В справах, що знаходилися на розгляді у ревтрибуналах, могла застосовуватися вища міра покарання — розстріл. Він не застосовувався до неповнолітніх, вагітних жінок, а також не міг бути призначений, якщо з часу вчинення зло¬чину минуло більше п'яти років.
За КК УСРР 1922 року 36 складів злочинів передбача¬ли найвищу міру покарання, а за КК 1927 року — 45. Максимальний термін позбавлення волі становив 10 років, а мінімальний — 6 місяців.
Ст. 54 КК УСРР передбачала визнання засудженого "во¬рогом трудящих". Вперше була встановлена відпові¬дальність за недонесення про державні злочини.
Загальна частина КК УСРР була повністю ідентична загальній частині КК РСФРР. Особлива частина КК УСРР додатково містила 11 статей.
Після створення Союзу РСР 31 жовтня 1924 року були затверджені "Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік", акт, що доповнював за¬гальну частину. 27 лютого 1927 року було прийняте "По¬ложення про злочини державні" і "Положення про вій¬ськові злочини".
Посилення кримінальної репресії визвало необхідність змін і доповнень КК УСРР. 8 червня 1927 року приймаєть¬ся новий Кримінальний кодекс УСРР. В нього були вклю¬чені "Положення про злочини державні", "Положення про військові злочини" і деякі інші нормативні акти. Але роз¬виток командно-адміністративної системи управління по¬требував нових визначень і доповнень у кримінальному праві. Протягом двох наступних років після прийняття КК УСРР 1927 року було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права, які значно збільшили склад злочинів.
Процесуальне право. 13 вересня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Перш за все, він закріплював демократичні принципи судочин¬ства в кримінальних справах: гласність, усність, безпосе-редність судочинства, змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист тощо. КПК УСРР встанов¬лював порядок впровадження слідства, порядок впрова¬дження справи в народному суді, в раді народних суддів, регламентував судочинство в ревтрибуналах, порядок ви¬конання судових вироків.
Кодекс визначав також роль і завдання прокуратури у здійсненні нагляду за законністю від затримання підозрюваного до винесення судового вироку. В справах, в яких приймав участь прокурор, обов'язковою була участь захис-ника.
За КПК УСРР 1922 року ДПУ було лише органом ді¬знання. Постанова ВУЦВК від 20 березня 1923 року офі¬ційно прирівнювала дізнання, яке проводило ДПУ, до попе¬реднього слідства.
31 жовтня 1924 року були прийняті Основи криміналь¬ного судочинства СРСР і союзних республік, а 23 жовтня 1925 року — "Положення про судоустрій УСРР".

Прийняття цих актів визвало необхідність розробки нового кримінально-процесуального кодексу. Його було затверджено 20 липня 1927 року. Зміст нового КПК відоб¬ражав тенденцію посилення силового тиску держави на суспільство. Так, він значно розширив права органів дізнан¬ня, передавши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим органам. Було звужене право на захист — його ліквідували на стадіях попереднього слідства і дізнан¬ня. Захисник мав право вступити в процес тільки на стадії судового розгляду. Як і в середні віки, царицею доказів стало власне признання в скоєнні злочину. Згідно з КПК УСРР значне коло справ підлягало розгляду надзвичайних судів і ревтрибуналів.
Демократичні принципи судочинства в кримінальних справах були ідентичними і для цивільного судочинства. Хіба що тільки порушувалися в меншій мірі. Цивільно-процесуальний кодекс УСРР було прийнято 30 липня 1924 року. ЦПК УСРР відображав тенденцію розширення втру¬чання держави у справи громадян. За Кодексом, суд не задовольняється приведеними доказами, а вживає всіх за¬ходів для з'ясування обставин справи.
ЦПК детально регулював питання представництва в суді, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, виклику до суду, судових проваджень, оскарження і перегляду судових рішень та їх виконання. Розвиток цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіально¬му поділі республіки зумовили необхідність прийняття нового цивільно-процесуального кодексу. Його було за¬тверджено ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 року. В ЦПК з'явилися нові статті, що регламентували справи про неспроможність фізичних і юридичних осіб. ЦПК встанов¬лював порядок визначення особи або організації неспро¬можною, визначав підсудність і порядок провадження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційно¬го майна. З метою охорони публічного інтересу або "інтим¬ного життя сторони" ЦПК передбачав слухання деяких справ у закритому засіданні.
Як у кримінальному, так і в цивільному процесі діяв тільки касаційний порядок перегляду судових рішень.
Виправно-трудове право. Виправно-трудовий кодекс УСРР було прийнято 23 жовтня 1925 року. Вперше в історії людства завданням виправно-трудового права стало пере¬виховання злочинців за допомогою праці. Виправно-тру¬довий кодекс регламентував систему виправно-трудових закладів, режим утримання, застосування примусових робіт без утримання під вартою. Кодекс складався з 22 розділів. Система виправно-трудових закладів встановлювалась роз¬ділом п'ятим. До неї входили: будинки попереднього ув'яз¬нення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будин¬ки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів, трудові ре-форматорії для неповнолітніх порушників, ізолятори спе¬ціального призначення. Спеціальний розділ визначав пра¬вила утримання у реформаторіях неповнолітніх, головним з яких було "виховати з них активних і свідомих грома¬дян" (ст. 198). Інші розділи Кодексу визначали порядок прийняття в'язнів до виправно-трудових закладів, класи¬фікацію ув'язнених, режим утримання, заходи дисциплі¬нарного впливу на в'язнів. Вказуючи на режим утримання, Кодекс зазначав, що він не може бути спрямований на завдання фізичних страждань, шкоди здоров'ю чи на при¬ниження людської гідності в'язнів. Але вже той факт, що Кодекс вказував на необхідність враховувати різницю між в'язнями із середовища трудящих і в'язнями із нетрудящих, свідчив про те, що на практиці все відбувалося навпаки.
Кодекс законів про народну освіту УСРР. Освіту біль¬шовицька партія вважала "знаряддям комуністичної пе¬ребудови суспільства". Мабуть тому така увага приділяла¬ся вихованню і освіті підростаючого покоління і всіх тру¬дящих.
22 листопада 1922 року приймається Кодекс законів про народну освіту УСРР. Цікаво, що подібного кодексу в РСФРР на той час не існувало. Хоча, знову ж таки, в основу цього Кодексу були покладені законодавчі акти РСФРР 1918 року про єдину трудову школу, ряд інших постанов уряду РСФРР з питань народної освіти. В даному випадку можемо гово¬рити про часткову рецепцію.
Кодекс закріпив систему освіти і виховання, її органі¬заційні форми, визначив завдання, методи і перспективи діяльності в цьому напрямку.
Кодекс законів про народну освіту УСРР складався з
чотирьох книг:
1. Організація управління і постачання в народній освіті.
2. Соціальне виховання дітей.
3. Професійна і спеціально-наукова освіта.
4. Політична освіта і виховання дорослих.
Всього в Кодексі було 767 статей (параграфів).
Основою побудови виховних і культурно-освітніх за¬кладів Кодекс вважав: 1) трудовий процес як підвалини виховання і пізнання; 2) різноманіття життєвих потреб як мета виховного процесу; 3) практика, яка спрямована не тільки на пояснення світу, а й на його зміну. Ко¬декс проголосив право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва у всіх культурно-освітніх закладах держави. Соціальне виховання дітей і профе¬сійна освіта юнацтва і молоді до 17 років включно оголо¬шувались загальними, обов'язковими, безкоштовними і сумісними для обох статей (пар. 17). Проте до повного проведення загального, обов'язкового виховання і навчан¬ня встановлювалось, що в культурно-освітні заклади в пер¬шу чергу приймаються пролетарі й незаможники. Навчально-виховні заклади УСРР повинні бути трудови¬ми колективами, які б поєднували виховання і навчання з продуктивною працею.
Кодекс законів про працю УСРР 1922 року відіграв знач¬ну роль в формуванні культурно-освітніх закладів, у підго¬товці необхідних умов для проведення так званої культур¬ної революції. У середині 30-х років застосування Кодек¬су припинилося, хоча формально він і не був скасований.
Адміністративне право. Величезна кількість не си¬стематизованих нормативних актів у галузі адміністратив¬ного права значно ускладнювала роботу вищих і місцевих органів влади і управління. В серпні 1924 року було підго¬товлено перший проект Адміністративного кодексу УСРР. Проте процедура узгодження і редагування кодексу затяг¬нулася і його було прийнято тільки 12 жовтня 1927 року. Адміністративний кодекс складався з 15 розділів, до яких входило 528 статей. Коло питань, які регулювались Кодек¬сом, можна розділити на наступні основні групи:
а) взаємовідносини органів державного управління (розділ 2);
б) відносини органів державного управління з громадя¬нами (розділи 3, 4, 13, 14);
в) відносини громадян з органами державного управлін¬ня (розділи 5 —11, 16).
Кодекс регламентував наступні основні сфери адмініст¬ративного регулювання: адміністративні акти (розділ 2); заходи адміністративного впливу (розділи 3, 4); трудова повинність, попередження стихійних лих і боротьба з ними (розділ 5); охорона громадського порядку (розділ 6); поря¬док отримання і втрати громадянства (розділ 7); реєстра¬ція і облік руху населення (розділ 8); організація і діяль¬ність товариств, союзів, клубів, з'їздів, зібрань (розділ 9); правила про культи (розділ 10); правила про публічні ви¬довища і розваги (розділ 11); нагляд адміністративних органів у промисловості (розділ 13); нагляд адміністратив¬них органів за торгівлею (розділ 14); порядок оскарження дій адміністративних органів (розділ 15).
Підкреслимо, що Адміністративний кодекс УСРР був першою спробою кодифікації адміністративного права не тільки в УСРР, ай в СРСР. Про те, що кодифікація була вдалою, говорить факт перевидання Кодексу у 1956 році. У цьому виданні вилучені скасовані норми, застарілі термі¬ни замінені новими.

Ім'я автора Юра Шевченко

E-mail автора yura_shevchenko@bigmir.net