Поцілунок привида…
Вона його любила та дарма
Бо почуття в його душі нема
Вона його кохала більше за життя
І тихенько котилася і небуття
А він ходив життю радіючи усюди
Він веселивсь ходивши межи люди
Вона про нього думала і днями і ночами
Бо покохала його до нестями
Вона згадувала його блакитні очі
І плакала в подушку серед ночі
Вона завжди була весела і щаслива
Та щастя з неї змила хвиля ця бурхлива
Тепер вона ставала більш сумна
І приводу для щастя більш нема
Вона якось у нього запитала
Яка вона для нього чи цікава,
А він їй гордо відповів що ні
Нецікава ти нікому і тим більше вже мені
Крізь сльози вона його і ще раз запитала
Хоча чи варто це робити і не знала:
«що мені змінити варто в собі?
Щоб хоч трішки подобатися тобі?»
Хвилину може більше він промовчав
А потім гордо їй таке сказав:
«зміни себе характер свій
Зовнішність усе у ній
зміни усе, змінися вся
і зникни на кінець з мого життя»
І покотилися у неї сльози
такі гіркі як пелюстки мімози.
«ах зникнути, ОК, я зникну,
І не побачить більш ніхто мене
Без тебе жити не привикну
І біль моя ніколи не мине»
Взяла вона пігулок повну руку,
Запила їх водою, щоб не відчувати більше цю муку,
Прощаючись з життям вона писала
Прощення у всіх вона благала,
Поглянула в останнє на фото його
І тихенько прошептала: Ну чого
Чого нелюбиш ти мене,
Чого не поцілуєш більш ніколи?
А смерть все блище підкрадалася
розмістив АЛІСА К.
